Далеко-далеко, у серці Шепочучого лісу, жив малюк Fluffy з рожевим хутром, схожим на солодку хмаринку. А ти знаєш, що Fluffy найбільше любить у світі? Грати! Одного разу ввечері, коли сонечко почало ховатися за обрій, Fluffy зібрав своїх друзів — білочку Піп та жука Барнабі — на справжній спортивний турнір із хованок. Ой, як це було весело!
Сонце ставало все нижче, і раптом... Шпинь! Тіні дерев стали довгими-довгими. Вони витягувалися по моху, наче велетенські пальці. Дерева гойдалися на вітрі — шух-шух — і здавалося, що в лісі з'явилися величезні танцюючі велетні! Fluffy заплющив очі: «Один, два, три... П’ять! Я йду шукати!». Коли він розплющив очі, ліс виглядав зовсім інакше. Ой, як таємниче! Величезна тінь дуба виглядала як велетень у плащі. Бум-бум-бум — маленьке сердечко Fluffy забилося швидше. Тобі теж було б трішки лоскотно в животі від страху?
Але Fluffy згадав про свою чарівну родимку-сердечко за вушком і вирішив, що цей спорт — для найсміливіших. Він не став тікати. Замість цього він вигукнув: «Гей, велетні, давайте грати разом!». І Fluffy почав стрибати через тіні — гоп, гоп, гоп! Він зрозумів, що ці страшні тіні лише повторюють рухи вітру. Вони не хотіли лякати, вони просто танцювали свій вечірній танець.
«Дивись, який я спритний!» — пискнув Fluffy і зробив веселе сальто прямо через «коліно» тіньового велетня. Раптом він почув тихий сміх. Хі-хі-хі! Це ж Pip та Barnaby ховалися за стовбуром старого дерева. Fluffy знайшов їх усіх! Виявилося, що велетні-тіні зовсім не страшні, якщо покликати їх до гри.
Коли на небі з'явився срібний місяць, друзі міцно обійнялися. Fluffy поправив свій пастельний шарфик і зрозумів: те, що здається лячним, часто просто чекає, щоб з ним потоваришували. І ось так, під сонний шепіт листя, вони вирушили додому. А ти вже заплющуєш оченята? Добраніч, маленький сортсмене.