У самому серці синього та тихого лісу жила маленька сова на ім’я Luna. Вона була білою-білою, наче пухка хмаринка, що спустилася з неба. На голівці Luna носила синій капелюх із блискучими зірочками, а на дзьобику — маленькі круглі окуляри. Luna була дуже доброю та мудрою совою.
Тихо-тихо навколо... Тільки місяць світить. Але що це за звук? Р-рип! Скрип-рип! Ой! Хто це нас лякає? Це стара Верба на березі річки махає гілками на вітрі. Гілочки тепли об одну одну: Скрип-рип! Скрип-рип! Маленькі ведмедики сховалися під ковдри, а зайченята притисли вушка. Їм трішки страшно. Ти теж чуєш цей скрип?
Luna поправила свої окуляри та полетіла до дерева. Вона знала: Верба не хотіла нікого лякати. Вона просто стара і втомилася від вітру. Luna сіла на гілочку, торкнулася кори своїми м’якими крильцями та прошепотіла: «Ху-ху... Не рипи, Вербо, співай». Вона змахнула крилом, і з її зіркового капелюха посипався срібний пил.
І сталося диво! Страшний звук зник. Тепер вітер грався з листям зовсім інакше. Замість сердитого скрипу почулося ніжне: «Ш-ш-шу... люлі-лю... Ш-ш-шу... засинай...». Це вже не була стара верба, це була співоча сонная верба. Чуєш, як вона лагідно шепоче?
Маленькі ведмежата відкрили оченята, посміхнулися і солодко позіхнули: «А-а-а-х». Зайченята згорнулися клубочками та заснули. Всьому лісу стало затишно і тепло. Luna теж дуже втомилася. Вона вмостилася на м’якій гілочці, закрила очі під своїми окулярами та заснула під власну колискову.
І в лісі стало зовсім спокійно. Спи, маленьке сонечко. Ось так усе закінчилося просто чарівно. Добраніч.