Уявіть собі звичайний під’їзд номер п’ять. Сходи, перила, запах сусідських пиріжків і — найголовніше — спільний чат будинку у вайбері, де повідомлення сиплються, як горох із дірявого мішка. Саме там і почалася наша історія. Мами не було вдома, а Ростик з татом Максимом якраз поверталися з тренування. Вони відчували себе справжніми атлетами: м’язи міцні, настрій бойовий, але в животах уже трішки бурчало.
Раптом — бліп! — телефон у кишені тата підстрибнув. У чаті будинку з’явилося тривожне оголошення: «SOS! Зник Санні! Шотландський висловухий, руденький, з блакитними очима. Втік через відчинені двері!». Не встигли вони піднятися на свій поверх, як Ростик, чиї очі бачили краще за будь-який бінокль, смикнув тата за рукав. У куточку біля під’їзного вікна, згорнувшись маленьким рудим калачиком, сиділо воно. Мале, вусате і дуже налякане. Очі — як дві волошки, вушка притиснуті. Пуф! Це серця наших героїв розтанули від жалю.
— Це ж Санні! — вигукнув Ростик. — Тату, він живе на першому поверсі. Ми маємо врятувати втікача!
Вони діяли як справжня команда рятувальників. Обережно, щоб не налякати «дикого звіра», Максим підхопив котика на руки. «Мяу?» — здивувався котик, але не пручався. Туп-туп-туп — і ось вони вже біля дверей на першому поверсі. Віддали котика бабусі-сусідці, отримали порцію вдячних усмішок і з почуттям виконаного обов’язку попрямували до своєї квартири. Герої! Лицарі! Коти рятівники!
Але щойно вони переступили поріг власного дому, як атмосфера змінилася. Стало якось підозріло тихо. Ви знаєте цю тишу? Коли вдома є кіт, тиша ніколи не буває порожньою. Вона завжди наповнена тихим мурчанням або звуком кігтів по паркету. А тут — нічого.
— Льово! Льова-а-а! — гукнув тато Максим. — Киць-киць-киць!
Жодної реакції. Тато заглянув під диван (порожньо), за штори (тільки пил), у шафу (лише його кросівки). Серце тата почало вибивати «Ту-тум! Ту-тум!». В його голові миттєво дозрів план катастрофи. Він згадав: коли Ростик збирався на тренування, двері квартири на хвилинку залишилися прочиненими.
— О ні! — Максим схопився за голову. — Ростику, ми зробили жахливу помилку! Той рудий котик... це був не Санні. Це був наш Льова! Я віддав нашого власного кота сусідам! Як я міг? В паніці всі коти здаються однаковими!
Це був справжній «Ой!». Тато, не чекаючи ліфта, кулею полетів униз по сходах. Шльоп-шльоп-шльоп — лунало на весь під’їзд. Він увірвався до сусідів, задиханий і розчервонілий: — Вибачте! Пробачте! Сталася помилка! Я віддав вам свого кота замість вашого! Поверніть мого Льову!
Бабуся-сусідка дивилася на нього з великим подивом. — Ой, знаєте, — мовила вона, — я якраз хотіла вам дзвонити. Котик якийсь дивний. Їсти не хоче, забився під крісло і шипить, ніби я не його рідна хазяйка, а якийсь міжгалактичний загарбник.
І саме в цей момент, коли тато вже готувався лізти під сусідське крісло, згори, з відкритого прольоту сходів, пролунав дзвінкий голос Ростика: — ТАТУУУУ! Льова вдома! Він нікуди не тікав! Він просто спав на балконі під столом і навіть не чув, як ми його шукали!
Запала тиша. Така тиша, в якій чути навіть, як муха чухає лапку. Максим повільно видихнув. Він ще раз вибачився перед сусідкою (цього разу дуже ввічливо і дуже червоніючи), повернув рудого Санні законним володарям і побрів додому.
Коли ввечері повернулася мама, вона застала своїх «героїв» на кухні. Вони їли макарони і виглядали дещо присоромленими. Коли історію було розказано у всіх фарбах, мама лише розсміялася і погладила Льову, який ліниво позіхав.
— Хлопці, ви мої неуважні рятівники, — сказала вона, витираючи сльози від сміху. — Але ж ви забули одну маленьку деталь. Наш Льова — сірий як хмаринка, і в нього зелені очі, як літня трава. А Санні — вогняно-рудий і блакитноокий! Як можна було їх переплутати?
Тато і Ростик перезирнулися. Справді, як? Але в запалі великої пригоди навіть найочевидніші речі ховаються, як кіт під столом. Головне, що всі повернулися по своїх домівках: Санні — на перший поверх, Льова — на балкон, а тато з Ростиком — до статусу звичайних, але дуже добрих людей. І це було якраз те, що треба.