У затишному містечку під назвою Пебблбрук жив один особливий динозавр. Його звали Рекс. Він не був таким страховиськом, як у старих книжках. Зовсім ні! Рекс носив затишний вовняний светр у блакитну та лимонну смужку, а на його величезних ногах красувалися яскраво-червоні кеди з неймовірно довгими шнурками. Кожного разу, коли Рекс робив крок, його кеди видавали веселе «Скрип-скрип-шмяк!». Чуєш цей звук? Спробуй повторити за ним!
Рекс понад усе любив міський парк. Там пахло вологим мохом і сонячним ранку, а дерева шелестіли своїми листочками: «Шух-шух-шух». Але одного дня наш герой застиг на місці. Його хвіст перестав гойдатися, як маятник, а очі-бурштинки стали великими від подиву. Посеред зеленої галявини стояли Бобри-будівельники в блискучих касках. Вони тримали довгі лінійки та креслення великого магазину — «Супер-Мега-Маркету» з купою пластикових іграшок і неоновими вогнями. Рекс відчув у грудях тривожний стукіт: «Тук-тук-тук». Адже якщо замість дубів буде бетон, чим же тоді буде дихати парк?
«Ти знаєш, як дерева допомагають нам дихати?» — запитав Рекс маленьку білочку Сквікі. Він пояснив їй, що кожен листочок — це крихітна чарівна фабрика, яка робить повітря чистим і смачним. Рекс спробував розповісти про це дорослим на міських зборах, але його голос був як тихий гуркіт, а люди навколо тільки й галділи: «Нові іграшки! Яскраві вітрини! Бам-бара-бам!». Рекс зітхнув, його ніздрі кумедно засіпалися. Він зрозумів: щоб його почули, треба діяти по-іншому.
Нашому другові пощастило знайти Чарівний Жолудь-свисток. Рекс зібрав усіх лісових мешканців і влаштував справжній парад! Пташки, жучки та навіть старі дерева зазвучали разом з ним. Коли Рекс дув у свій свисток — «Тію-у-у!» — він просив усіх на мить зупинитися і просто… вдихнути. Глибоко-глибоко. «А нумо разом із Рексом! Вдих — як пахне свіжа травичка? Видих — як легко стало всередині!» Люди почали помічати, що повітря біля дерев набагато солодше, ніж у задушливих магазинах.
Настав День голосування. Мер Мармелад, такий галасливий і трохи забудькуватий, готувався оголосити початок будівництва магазину. Але Рекс виступив уперед. Своїм могутнім, але дуже обережним хвостом він змахнув пил зі сцени — «Шух!» — і розгорнув свій план. Це був план Спільноти Саду. Замість стін він намалював квіти, замість кас — лавочки для відпочинку під тінню крон. «Іграшки можна купити, — промовив Рекс, перебираючи шнурки своїх великих кедів, — а можливість дихати на повні груди — це скарб, який ми маємо зберегти разом».
І що ти думаєш? Кожен мешканець міста Пебблбрук взяв жолудь і вкинув його в коробку з переробленої кори. «Тюк, тюк, тюк» — так звучали голоси за зелений сад. Коли Мер Мармелад перерахував їх, він усміхнувся: «Вибираємо дихання!». Усі мешканці радо заплескали в долоні. Рекс підстрибнув так високо, що його червоні кеди ледь не злетіли з лап! Бам! Це було щастя.
Того ж вечора Рекс разом із сусідами посадив перший маленький саджанець. Він ніжно притоптав землю своїми м’якими підошвами — «Топ-топ-ляп». Тепер у парку замість бетону росла надія. Вітер пролетів крізь листя, і це звуковило як довге, щасливе зітхання самого парку: «Пффффф-ух!». Рекс ліг на траву, його смугастий светр грів його, а серце билося спокійно. І ось так усе влаштувалося саме так, як треба. А ти сьогодні вже робив глибокий вдих, як наш добрий Рекс?