Жив-був маленький робот на ім’я Beep. Він був зовсім невеличким, як твоє коліно, і схожим на яскраву бочку — синю-синю, як небо, та червону, як стигла вишня. Замість ніг у нього були три прудкі коліщатка, які робили «Зіп-зіп-зіп!», коли він поспішав у справах. А замість обличчя Beep мав одне велике золоте око-лінзу, що світилося м’яким вогником.
Друже, ти знаєш, де працював Beep? У справжньому Музеї історії! Він протирав пил на старих речах. Одного разу Beep побачив стару, дуже пильну морську карту. «Хууу!» — подмухав Beep на карту, і раптом сталося диво. Вууух! Підлога музею перетворилася на солоні хвилі, а стеля — на величезне нічне небо з яскравими зорями. Наш маленький Beep опинився на справжньому дерев’яному кораблі!
Навколо шуміло море: «Шух-плесь! Шух-плесь!». Моряки на кораблі були дуже засмучені. Капітан Мара дивилася на темну воду і зітхала. «Ой, лишенько, — казала вона, — хмари сховали зірки, і ми не знаємо, куди плисти. Попереду гостре каміння, як зуби дракона. Якщо ми помилимося — корабель зупиниться!» Вона серйозно дивилася то ліворуч, то праворуч. Як же прийняти рішення?
Раптом — Клац-клац-зіп! — Beep виїхав на середину палуби. Його золоте око засвітилося так яскраво, як маленьке сонечко. Він побачив, що моряки сваряться: один каже плисти до вогника, а інший — боїться туману. Аж тут налетів Вітер-Чмих! «Апчхи!» — дмухнув вітер, і корабель гойдануло так сильно, що всі трохи не впали. Бум!
Але Beep не боявся. Він знав, що треба робити. Маленький робот спрямував свій промінь світла височенько вгору, крізь туман. «Дивіться! — ніби казало його світло. — Ось Велика Ведмедиця! Ось зірки!». Beep став схожим на живий ліхтарик. Капітан Мара побачила шлях і посміхнулася. Вона зробила сміливий вибір і повернула штурвал туди, куди вказував золотий промінь нашого друга. Корабель плавно обминув гострі скелі: «Вжух!» — і виплив у тиху гавань.
«Ура синій бочці!» — закричали моряки. Вони обійняли маленького робота, а Капітан Мара подарувала йому мушлю. Beep відчув, що бути корисним — це найтепліше відчуття у світі. І раптом — Пуф! — солоний вітер зник, і Beep знову опинився в музеї. На його коліщатках залишилося трохи морської солі, а золоте око весело блимало. Тепер він точно знав: навіть якщо ти маленький і зроблений із металу, ти можеш допомогти знайти правильний шлях. І це було саме так, як треба!