Жив-був у лісі маленький ельф, якого звали Твіг. Він був зовсім крихітним — не більшим за твою долоньку! Твіг носив м’якенький зелений комбінезони з пухнастого моху. Ой, який же він був приємний на дотик, ніби найтепліша піжамка у світі! А на голові у нього були косички із зеленої травички. Туп-туп, Твіг ходив лісом, спираючись на свою паличку-кульбабку. Вона була білою, пухнастою і ніколи не розліталася.
Чуєш? У казковому лісі завжди було чути: «З-з-з... Хр-р-р...». Це звірята бачили солодкі сни. Але одного ранку Твіг прокинувся і почув... нічого. Тиша. Тільки «Йо-ой!» та «Ох-хо-хо». Білочки позіхали так сильно, що мало не падали з гілок. А мудра Сова ніяк не могла розплющити очі. «Твігу, — прошепотіла вона, — наші сни зникли! Нам нічого не снилося всю ніч».
Твіг поправив свій моховий комбінезон і сказав: «Не хвилюйтеся! Я розгадаю цю таємницю!». Він був справжнім лісовим детективом. Твіг пішов по стежці, прислухаючись: «Шух-шух, шух-шух». Раптом він помітив щось дивне. Маленькі блискучі іскорки вели до великої темної печери. Ти можеш іти так само тихо, як Твіг? Навшпиньки... Тс-с-с.
У печері було темно, але паличка-кульбабка Твіга раптом засвітилася ніжним срібним світлом. Глянь! Уся печера була заповнена великими кольоровими бульбашками. Бульк! Плиг! Усередині кожної бульбашки жив чийсь сон: там були горішки, там сонячні галявини, а там — веселі наздоганялки. А посеред печери спала величезна Хмара-Хропуня. Вона була схожа на велику сіру подушку. «Хр-рр-пссь! Хр-рр-пссь!» — хропіла Хмара, і з кожним її подихом нові сни затягувало до печери.
Що ж робити? Твіг знав: битися не можна, треба діяти лагідно. Він дістав зі своєї торбинки-жолудя чарівне насіння кульбаби. Твіг підкрався до великого носа Хмари-Хропуні й легенько полоскотав її. «Лоскіт-лоскіт!» — робила кульбабка. Хмара почала ворушитися. Твіг знову: «Лоскіт-лоскіт!». Хмара не витримала і як засміється: «Хі-хі-хі! Ой, лоскотно! Ха-ха-ха!».
Хмара-Хропуня так сильно розсміялася, що почала підстрибувати. І раптом — бах! Клац! Поп-поп-поп! Всі кольорові бульбашки почали лопатися. Сни вилетіли з печери й розлетілися по всьому лісу, повертаючись до своїх господарів. Хмара вибачилася: вона просто була дуже самотня і хотіла, щоб у неї теж були красиві картинки. Твіг погладив її по м’якому боці й пообіцяв щовечора розповідати їй казки.
Сонце почало сідати. Звірята в лісі солодко позіхнули, вкрилися хвостиками й нарешті заснули. Твіг усміхнувся, згорнувся калачиком у своєму моховому комбінезоні й теж заплющив очі. Тепер у лісі знову чути: «З-з-з... Хр-р-р...». Всім сняться найкращі сни. І тобі теж, малюку. Добраніч.