Жила-була маленька-премаленька дівчинка на ім'я Zoe. У неї було волосся, схоже на білу пухнасту кульбабку, і великі-великі очі кольору літнього неба. Zoe жила на фермі, де пахло свіжим сіном і солодким сонечком. Вона була дуже швидка, як маленька пташка! Ф'юіть — і вона вже тут! Ф'юіть — і вона вже там!
Одного ранку Zoe побачила на підлозі диво. Це були татові старі робочі чоботи. Ого, які вони величезні! Коричневі, потерті і дуже-дуже довгі. А поруч із чоботами на підлозі танцював пустотливий сонячний зайчик. Стриб на поріг! Стриб на стілець! Zoe подумала: «Якщо я взую ці чарівні великі чоботи, я точно наздожену цей жовтий вогник!». Як ти гадаєш, у неї вийде?
Zoe поставила свою маленьку ніжку в один чобіт. Шльоп! Потім в інший. Шльоп! Чоботи були такі великі, що в них можна було сховати цілий кошик яблук. Zoe зробила перший крок: Кламп! Потім другий: Кломп! А сонячний зайчик — тік! — і вже біля вікна. «Постривай, я тебе спіймаю!» — засміялася Zoe.
Кламп-кломп, кламп-кломп! Чоботи шурхотіли і перечіплялися один за одного. Zoe намагалася стрибати, як жабка: Гоп! Але чоботи залишилися на місці, а Zoe м’яко полетіла носом у килим. Бум! Ой-ой! Чи вона заплакала? Ні! Вона почала реготати. Це було так весело — бути маленькою дівчинкою у великих-превеликих літаках-чоботях!
Zoe спробувала котитися, як м'ячик. Кать-кать-кать! Вона крутилася по підлозі, перекидалася, а чоботи злітали з ніг і робили «Тук! Тук!». Мама і тато почули цей веселий гуркіт і зазирнули в кімнату. Вони побачили смішну картину: посеред кімнати догори дригом лежали величезні чоботи, а з них стирчали платинові косички Zoe, яка заходилася від сміху.
Сонячний промінь вислизнув у вікно, заманивши Zoe до самого підвіконня. Але чоботи знову сказали «Шурх!» і Zoe опинилася в теплих обіймах тата. Тато підняв її високо-високо, аж до самого неба! А мама ніжно полоскотала її за носик. «Моя маленька сонячна дівчинко, — сказала мама, — промінчик не треба ловити руками».
Знаєш чому? Тому що найтепліше сонечко живе зовсім не на підлозі. Воно живе у дзвінкому сміху Zoe, у її рожевих щічках і в міцних обіймах мами й тата. Zoe притулилася до татового плеча, погладила свій маленький жовтий платочок у кишені й посміхнулася. Їй було так тепло і затишно, ніби вона сама стала маленьким сонечком. І ось так закінчився цей чудовий день — дуже весело, дуже тепло і з великою любов'ю.